среда, 21 декабря 2022 в 21:27
Пишет [J]Arlenne Lhermitte[/J]:В перші тижні великої війни, ще в стані повного охуїння (медично – в фазі шоку) я ще намагалась якось докричатись, достукатись туди, в росію, я говорила – виходьте на вулиці, робіть щось! Але це було недовго, бо мене інтенсивно підлікували, шок минув, і я доволі швидко поклала на цю тупу діяльність хуй, вона виявилась абсолютно безперспективною, і я розвернулась обличчям до своїх.URL записи
Вчора я написала коментар у Акуніна, де побажала росіянам повільно втопитись в своєму гівні, і отримала питання, написане росіянкою, але якоюсь людською мовою, а не оте все, до чого я звикла вже від росіянських громадян. Вона спитала, а що робити абстрактному росіянину, який повністю засуджує війну, виходив на протести, сидів в автозаку, щось робив, але все марно?
Я знаю особисто кількох людей з москви, які намагались щось робити, але дійсно, все це марно. І людей, які не можуть кудись поїхати, бо є старі хворі батьки, нема ніяких перспектив за кордоном, і вони дуже бояться. Я все це розумію, насправді
Але я знаю і іншу сторону. Нас ніхто особливо не чекав за кордоном з тим рівнем комфорту, до якого ми звикли (так, Україна – найкраща країна в Європі за рівнем сервісу та зручності, доступності медицини, та ін.), на який працювали роками як прокляті. Всі, хто попав сюди, живуть далеко не так, як хотіли б. Ніхто не планував свідомо ррраз – і нащось почати вчити, наприклад, румунську чи голландську мову, жити на пташиних правах у когось на горищі, мити посуд чи раптово підвищити свою кваліфікацію до рівня робітника макаронної фабрики в 48 років, з вищою технічною освітою та досвідом управління власнім бізнесом.
І ось тому я розумію, про що спитала мене та свідома антивоєнна баришня у Акуніна. Справа тут в виборі та комфорті.
Стосовно вибору та комфорту, я знаю двох людей з Білорусі. Які приймали участь у заворушеннях в 20-му році, а потім поїхали жити в Польщу, щоб уникнути переслідувань і взагалі не мати нічого спільного з режимом диктатури. Обидва втратили і можливість жити у власному житлі, професійну кар’єру, все почали з нуля
Вибір взагалі важка справа, жорстока. Не буває вибору без втрати.
Коли вибір стоїть між звичнім комфортом та цінностями, і комфорт перемагає (або якісь такі сімейні обставини) – то не такі вже цінні насправді були ті цінності. Звісно, вибір робиться дуже швидко, коли тобі на голову летять бомби. Але це вимушений вибір.
Росіяни трошки розгублені и хотять від нас якогось розуміння (чи, не приведи господи, співчуття?), бо не розуміють такого простого життєвого процесу, як незворотність. Неможливо перекрутити назад колесо подій. Неможливо оживити всіх вбитих українців. М’ясорубку історії неможливо перекрутити назад.
І наслідки будуть їсти великою ложкою всі.
Співчувати бідолашнім росіянам, які не впорались з власною країною – це вже дійсно якийсь стокгольмський синдром. Не треба цього очікувати від нації, яка 301 день чинить опір російському злочину проти людства.
Ми всі добре розуміємо, що найкращий для України варіант – це якщо залити ту частину глобуса бетоном. Тут не було б поділу на поганих та хороших руських.
Якщо у вас є якась здорова частка, яка противиться цьому злочину – тікайте, вчіть китайську, чи де вас там ще приймають, ведіть антивоєнну діяльність, щоб якось відокремлювати себе від режиму, мийте посуд и на перші часи забудьте, що ви великі менеджери, чи, прості господи, лікарі.
Якщо ваш комфорт сильніше – добре, сидіть там, жеріть наслідки, презирство цивілізованого світу, обмеження та все таке інше. То все ваше безумовне право
Єдине, на що ви не маєте будь-якого права – це питати порад в українців.
Земля бетоном, скажемо ми вам
Земля бетоном
(@)Анна Саган